​​​​​​​Боєць Олександр Чорнобай: "Дружина залишилась у полоні, і зараз я навіть не можу сказати, де вона…"

Пленные с Азовстали: история Александра Чернобая
Олександр Чорнобай виховує двійнят і чекає на повернення коханої з російського полону

Старший лейтенант ВЧ 3057 НГУ Олександр Чорнобай пережив облогу "Азовсталі" і російський полон, куди потрапив разом із дружиною. Військового вдалося повернути, а його кохана досі у неволі.

Про те, яким був Маріуполь до війни, як він ще 2014 року пішов добровольцем, як зараз сам виховує двійнят та як після повернення дружини вони будуть наповнювати затишком свою нову квартиру, отриману від Благодійного фонду Вадима Столара, Олександр Чорнобай розповів в інтерв’ю Новини.LIVE.

Читайте також:

— Розкажіть про себе — коли вирішили стати військовим?

— Після того, як пройшов строкову службу, я вже й не думав одягати військову форму. Мене тягнуло до техніки, автомеханіки. Але у 2014 році, коли росія розпочала війну на Донбасі, я переглянув свою позицію, зібрав речі та пішов до військкомату. Там мені сказали чекати, але зрештою я таки зміг потрапити на фронт добровольцем.

— Тобто це був поклик душі?

— Саме так.

— Як взагалі Ви відчули, що потрібно йти воювати? Пам’ятаєте той момент?

— Тоді було багато розмов, але я зрозумів, що маю діяти. Тож сказав дружині, що їду працювати вахтовим методом, зібрав речі та пішов.

— А коли дружина все ж дізналася правду? І як відреагувала?

— Десь через місяць ми вели колону військової техніки, і наш шлях проходив через моє місто. Тож я їй зателефонував і сказав, щоб вийшла, аби ми бодай пів години побули разом. Вона вийшла, побачила всю ту техніку і, звісно, все зрозуміла.

— Давайте з 2014 року перенесемось до 2022-го. Де Ви були 24 лютого, що відчули і як пояснювали собі, що відбувається?

— Ми перебували в Маріуполі. Особисто я та інші наші хлопці на це очікували. Наш підрозділ з 2014 року готувався до цього, бо ми знали, що колись повномасштабне вторгнення відбудеться, і його не уникнути. Тому що розуміли, що росія не зупиниться.

Передача квартири захиснику

— Якщо вже згадали Вашу дружину, розкажіть про неї детальніше.

— Познайомились ми у 2013 році на День закоханих — в інтернеті. Я працював в особистій охороні, було досить багато вільного часу, тож я сидів у телефоні та листувався з друзями, знайомими. Так і з нею познайомилися. А потім зустрілись — і вже залишилися разом.

— Як розвивалася ваша історія кохання?

— Скажу одним словом — бурхливо. Ми були разом всюди. У нас були спільні інтереси, ми разом тренувалися, ходили в кіно, їздили на екскурсії — одне від одного не відходили. До того моменту, як я пішов на війну.

— Чи є у Вас якась улюблена страва, яку дружина готує?

— Це важке запитання, адже вона дуже любить готувати. Все, що вона готувала, було смачним, і я все із задоволенням їв. У дружини завжди виходило добре, бо в неї такі руки.

— Я знаю, що зараз у вас нелегка ситуація з дружиною. Розкажіть, де вона зараз?

— Дружина залишилась у полоні. І зараз я навіть не можу сказати, де вона...

— Розкажіть про ваших дітей — коли вони з’явилися на світ?

— Дітки в нас з’явилися наприкінці 2019 року. Дізнався я, що буду татом, коли ми були у Бахмуті, і для мене це був шок. Бо я військовий, весь час чимось заклопотаний, нічого навколо не помічаєш, а тут така новина. А коли ще дізнався, що будуть одночасно і хлопчик, і дівчинка!.. Але це був приємний шок. Я був щасливий, буквально літав на крилах, намагався за першої ліпшої можливості приїздити додому хоч на годину-дві, хоч на добу. Народжували ми у Маріуполі.

Потім довелося викликати бабусю, бо з двома дітьми і моєю службою було важкувато. Ба більше, дітки народилися семимісячними. Винаймали квартиру, дружина була у декретній відпустці, а потім вийшла на роботу, і ми вже разом працювали — як вдома, так і на службі.

Олександр Чорнобай з дітьми та бабусею
Олександр Чорнобай з головною волонтеркою фонду Наталією Приходько, дітьми та бабусею

— Як ви любили проводити час з родиною, чи були якісь сімейні традиції?

— Ми за здоровий спосіб життя. Наприклад, щовечора, за будь-якої погоди, ми разом виходили гуляти, в нас були свої маршрути. Ще одна немовби традиція, яка в нас була заведена від початку: хто перший встав — той готує каву. А інший вже просинається з кавою.

— Ми говорили з Вами про Маріуполь. Це Ваше рідне місто чи Ви туди переїхали?

— Самі ми з Кременчука, а до Маріуполя переїхали у 2015 році. І вже планували там залишитися.

— Що від Маріуполя зараз залишається з Вами?

— Це біль, страх, нерви. Бажання щось зробити, але неможливість це втілити. Авіанальоти, обстріли, цивільні, яким ти не можеш допомогти, — це страшно.

— Але Ви б хотіли повернутися до Маріуполя?

— Так, хотів би. І я готовий докласти зусиль для того, щоб Маріуполь став таким, яким він був, бо це було дуже красиве місто. Там залишилося дуже багато наших спогадів.

Передача квартири захиснику

— Розкажіть, як Ви потрапили до полону?

— У полон ми потрапили за наказом командування. Ми перебували на "Азовсталі". Був наказ, що ми виконали поставлені завдання та для збереження життів військовослужбовців маємо скласти зброю і виходити.

— Яким був перший день у полоні?

— Було нічого не зрозуміло. Нас було у п’ять разів більше, ніж дозволяла площа приміщення, де нас утримували. Були різні роди військ: морська піхота, прикордонники, ми, ще хтось... Була суцільна плутанина, і ніхто не міг пояснити чітко, що на нас очікує.

— Що підтримувало вас у той момент, які думки?

— Діти. Тільки діти. Тому що коли була можливість, ми відвезли дітей, і вони були в опікунів. А нам дуже хотілося повернутися і виховувати дітей самим. Також триматися допомагала надія, що всіх нас витягнуть звідти.

— Як довго Ви були в полоні?

— Понад чотири місяці.

— Ви пам'ятаєте той момент, коли дізналися, що Вас з полону звільняють, а дружина лишається?

— Там немає такого поняття, як "дізнатися". Приходять, зачитують список, 10 хвилин — і на вихід. Ось спершу зачитали моє прізвище та ім’я, а потім знову читають моє прізвище.

Я вже зрадів, що то моя дружина, але далі зачитали ім’я, і виявилося, що це теж чоловік, тезко. А дружини у списку не було.

І коли я це усвідомив, у мене був просто ступор. Я не міг думати, говорити, не знав, що робити. Адже я їй казав, що вона вийде швидше за мене, що вона буде з дітьми, а я потім повернуся. Але вийшло навпаки.

— Вам дали попрощатися з дружиною?

— Ні, там такого немає. Ми тільки автобусом туди їхали разом. А далі дівчат і хлопців тримали окремо.

— Тож коли ви востаннє бачилися?

— Це було ще влітку. Була така можливість, коли дівчата працювали на прополюванні, а ми їх бачили у вікно. Поспілкувалися жестами на відстані 50-60 метрів — і були раді бодай такій нагоді.

— Як зараз справляєтеся з дітьми без дружини?

— Чесно кажучи, дуже важко. Я як молодий батько і половини не знаю, багато чого не вмію. Звісно, вчуся, але ж за все хвилююся, через це не можу нормально спати.

— Як діти реагують на відсутність мами? Як Ви їм пояснюєте, де вона?

— Я вдома на стіні розвісив десяток світлин із нею, з дітьми. Вони її бачать постійно, і це трохи легше. Звісно, вони часто запитують, де мама. Говорю, що мама — на роботі, але скоро обов’язково приїде.

Передача квартири захиснику

Коли був у дітей день народження, то я привіз подарунки і сказав, що то від мами, але вона сама не встигла приїхати. Діти на неї дуже чекають!

— Про що зараз мрієте?

— Зараз мрія одна — побачити дружину, обійняти її.

— До війни жили в Маріуполі у своїй квартирі?

— Ні, все на винайманих. Коли діти з’явилися, то важче було знайти квартиру, адже багато хто не хоче здавати родинам з маленькими дітьми.

— А де ви живете зараз?

— Живемо разом з бабусею у її двокімнатній квартирі. Звісно, це не дуже зручно. Але ж скоро ситуація зміниться на краще.

— Розкажіть детальніше, як само?

— Ми з дружиною від самого початку мріяли про власне житло. Але ж бойові дії, потім переїзди, потім військова служба… Тож все якось не складалося. Проте зараз мені зателефонували і розповіли про можливість отримати житло від Благодійного фонду Вадима Столара. Звісно, я дуже радий. І дуже чекаю дружину, щоб поділитися радістю з нею, щоб вона знала, що в неї нарешті є своя, власна оселя. Де буде така кухня, як вона мріє. Багато рослин, як вона любить. Дитяча кімната з великим телевізором —  бо для них це щастя.

Передача квартири захиснику

— Це чудово! А що ще обов’язково має бути у Вашій власній квартирі?

— Для відповіді на це запитання мені потрібна дружина, бо ми завжди, ще раніше, на винайманих квартирах, тільки разом вирішували і мали спільне бачення, як і що має бути.

— Вже уявляли, як будете зустрічати дружину, якось готуєтеся до цього?

— Ні, але коли я востаннє її бачив, то сказав, що коли ми повернемося, то обов’язково підемо та повінчаємося.

— Наостанок цікавить Ваша думка стосовно того, що, як ви вважаєте, зміниться після війни, що в нас буде такого, чого не було раніше?

— Це теж складне запитання, бо насправді вже все змінилося. І кожен з нас окремо також. Особисто в мене змінилися цінності. Я тепер бачу, куди треба вкладати максимально — це діти, це дружина, це наша родина.

 

Вадим Столар війна Маріуполь благодійність полонені полк "Азов"