Жити не можна померти: чи потрібна в Україні легалізація евтаназії та наскільки ми до цього готові

Понад 1,5 мільйона українців страждають від невиліковних хвороб. Щодня вони потребують особливого догляду, що може лише частково покращити їхнє становище. І якщо одні готові терпіти й триматися за життя до останнього, інші ж бажають лише одного – припинити свої муки та спокійно померти. 

Новини.LIVE розбирає, чи дозволять в Україні евтаназію та хто насправді має право вирішувати, коли людині жити та помирати. 

Читайте також: Україна вимирає? Як ми опинилися у демографічній ямі та чим це загрожує

Що таке евтаназія та асистоване самогубство?

Евтаназія – це один із трьох способів позбавити пацієнта страждань. Він характеризується тим, що лікар бере безпосередню участь у процесі позбавлення життя. Звісно, що дозволяється вона лише за умови, якщо люди сама цього довго просить і при цьому знаходиться у здоровому глузді. Її часто плутають з ортаназією, де долю людини вирішують уповноважені особи (родичі чи близькі) або суд, а повністю оцінити її стан неможливо. 

Найбільш розповсюджений у світі метод – асистоване лікарем самогубство. У цьому разі лікар лише виписує пацієнту рецепт на необхідний летальний препарат або просто вручає його. Саму ж ін’єкцію медик не повинен робити й пацієнт сам вирішує, коли і як йому обривати життя. 

Головна умова для подібних методів закінчення життя – невиліковна хвороба, що прогресує й призводить до фізичних і моральних страждань пацієнта. Факт захворювання має бути офіційно підтверджений, а людина повинна особисто повідомити лікаря про свій намір накласти на себе руки. Фахівець, своєю чергою, попереджає про всі наслідки такого рішення й протягом місяця двічі пропонує передумати. Якщо обидва рази хворий думку не змінює – починається процедура.

Як працює евтаназія за кордоном?

Своє право на смерть мають громадяни всього декількох демократичних країн: Данії, Бельгії, Нової Зеландії, Франції, Канади, Люксембургу, Австралії, Швейцарії, Нідерландах, Іспанії та понад 20-ти штатів Америки. При цьому, у кожній державі є свій порядок дій, які необхідно виконати перед введенням ін’єкції. 

У Бельгії, наприклад, право на евтаназію мають лише пацієнти, що досягли повноліття (18 років). Якщо смертельно хворий бельгієць вирішує припинити свої страждання, він повинен двічі подати відповідну заяву, яку засвідчить нотаріус. Цей документ розглядається спеціальною комісією протягом трьох місяців. Водночас ця ж комісія перевіряє всю медичну документацію, хід лікування, наявність методик, що могла б покращити стан пацієнта. І якщо нічого зробити неможливо, утворюється висновок, що передається до суду. Тоді вже судді вирішують, чи давати дозвіл на евтаназію. Відмовитися пацієнт може у будь-який момент. 

В цілому, весь шлях від ідеї до реалізації евтаназії практично ідентичний в усіх країнах, хоча є і свої винятки. Так, у Нідерландах реалізувати право на смерть можна вже з 12 років. До того-ж, робити це можуть не лише смертельно хворі, а й ті, хто страждає від депресії. А у Швейцарії евтаназію може зробити охочий з іншої країни. Для цього потрібно внести членський внесок (6-10 тисяч євро) в певну громадську організацію. 

Що заважає легалізації в Україні?  

Наразі евтаназія та асистоване самогубство в Україні під забороною. Навіть якщо людина благатиме про смерть, лікаря (чи будь-кого, хто виконав прохання) засудять за умисне вбивство. А всі розмови про легалізацію цих процесів жодного результату й досі не принесли. 

Перший натяк на узаконення позбавлення життя був прописаний у Кримінальному кодексі УРСР 1922 року. Там була примітка, згідно з якою вбивство, скоєне на прохання жертви зі співчуття, не передбачало покарання. Однак за декілька місяців примітку прибрали, адже "прохань" було занадто багато.

Далі ініціативу легалізувати евтаназію запропонувала юристка Яна Триньова у 2008 році, проте у Раді її законопроєкт так і не розглянули. Сама депутатка впевнена, що це наслідок того, що у пострадянському просторі подібні ініціативи засуджуються, адже це порушує морально-етичні норми. Психологи пояснюють це особливим ставленням до смерті як до явища. 

"У нас культ смерті як чогось похмурого. Якщо на Балі, наприклад, люди одягають білий одяг і для них смерть – це свято, яке з розмахом відзначає все село, адже це перехід до кращого життя, то у нас це страх "горіти в пеклі", траурна музика, кістки, що розкладаються під землею, завішані чорними простирадлами дзеркала та дорога до цвинтаря в одній машині з труною. Як тут не злякатися? Тому люди вважають за краще уникати та навіть не думати про це", – пояснила психологиня Аліна Майбога. 

Крім консервативних поглядів та релігії, де самогубство – страшний гріх, легалізації заважають ще і ймовірні корупційні ризики, коли людям буде вигідно користуватися можливістю "узаконеного вбивства". 

"Зараз Україна не готова до цієї перспективи. Уявімо, що у мене є 1 брат, який мене ненавидить. А на мене записане майно. Я потрапляю у ДТП, стаю недієздатною, а він – моїм опікуном. І цей брат вирішує зробити ортаназію, хоч я і хотіла жити", – зазначила журналістка Анна Войтанович. 

Запобігти цьому можна тільки якщо створити законопроєкт, який врахує всі ймовірні ризики. Для прикладу можна взяти й досвід Бельгії, для введення смертельної ін’єкції людина має виявити неабияке бажання та пройти купу перевірок. 

Евтаназія – не єдиний шлях? 

Ставлення до права на смерть у лікарів відрізняється й у медиків. Противники евтаназії запевняють, що пацієнту можна повернути бажання жити, якщо правильно його доглядати та лікувати симптоми хвороби: усувати біль ліками та приділяти їм більше уваги, щоб вони почували себе потрібними. Психологи також радять шукати сенси життя. 

"Перед тим, як замислитися над евтаназією, слід використовувати можливість "останнього дня" як тригер і зробити те, що давно збиралися і хотіли – стрибнути з парашутом, сказати "вибач" батькові, піти на побачення мрії, провести вікенд у Діснейленді з дитиною та багато чого іншого", – заявила фахівчиня Аліна Майбога.

Прихильники ж впевнені, що у деяких випадках цього замало.

"Я працювала з онкохворими пацієнтами й вже давно вважаю, що у нашій країні не вистачає евтаназії. Це куди гуманніше, ніж вводити наркотичні речовини, аби хоч якось полегшити біль. У нас немає організацій, можливостей і фінансів забезпечувати пацієнтам, що страждають від невиліковних хвороб потрібний догляд. Вони просто доживають своє життя у муках. Та ж людина з тетрапарезом, яка просто не може психологічно це витримати. Чому їй забороняти? Сказати, щоб була простіше і тішилася дрібницями? Сумніваюсь, що допоможе", – заявила асистентка хірурга Аліна Олексієнко. 

Єдиної правильної думки стосовно легалізації евтаназії не було і не буде. Водночас, якщо представники влади нарешті наважаться розглядати цю ініціативу, то їм доведеться спочатку провести інформаційну кампанію у суспільстві та дізнатися, як до цього ставляться люди.