“Мам, не плач”: історії про вкрадене дитинство українських дітей

Українські діти народжуються у метро та підвалах, будують іграшкові блокпости біля дому і мріють про закінчення війни, хоча б мали планувати літні канікули біля моря, розповідати вірші на випускному з садочка і засинати щовечора в ліжку, а не в коридорі.

Вони обрізають волосся, щоб заробити на цьому гроші для ЗСУ, відмовляються від російських мультиків і дорослішають в одну мить, коли над містом пролітають ракети.

Про дітей, чиє дитинство вкрала війна, читайте в матеріалі Новини.LIVE.

Читайте також: Чи працюватимуть дитячі табори в 2022 році: Олена Зеленська розповіла про плани

Щоночі бере іграшку і біжить в укриття

Данилу три роки. Він з батьками живе у Києві неподалік аеропорту Жуляни. Його перший свідомий день народження мало відбутися 7 березня. Хлопчик мріяв про вечірку і тортик із динозаврами. У перші дні війни він був напрочуд слухняним і не запитував маму, чому та плаче.

“Він був таким тихим, хоча дуже активний і всидіти на одному місці йому важко. Спершу син нічого не говорив і не запитував. Ми облаштували куточок за правилом двох стін і бігли туди під час кожної тривоги. Я пояснила йому, для чого сирена, і попросила не боятися”, - розповіла нам мати Данила.

Коли в гості до малого приходили друзі, то він хизувався не іграшками, як раніше, а своїм укриттям. Діти говорили про літаки, які скидають бомби. Мама хлопчика каже, що про все син дізнався не від неї, а з новин, які звучали у кожному куточку квартири цілодобово.

У телевізорі він побачив і Арестовича. Для дитини той теж став свого роду заспокійливим, адже після слів Олексія “відбій тривоги” Данило знав, що мама дозволить погуляти на подвір'ї.

“Коли містом їхали наші військові, то я йому розповідала, що вони герої. Син радів і махав їм рукою. Я плакала”, - ділиться Ольга.

Минуло три місяці війни. Данило щодня розповідає щось про ракети, співає Гімн України та “Ой у лузі червона калина”. А коли грається, то кричить “Батько наш Бандера”. На запитання, чи він українець, голосно вигукує: "ТАК!".

Основне син засвоїв: якщо лунає сирена, то що б він не робив, бере свою іграшку і біжить в укриття. Якщо чує її вночі, то прокидається і тримається за мою шию, бо знає, що я буду його нести. Мій син в один день став дорослим, - сказала Ольга.

Таких Данилів в Україні тисячі, мільйони. Дітей, які почали будувати на вулицях блокпости, перейменовувати свої пластикові гвинтівки у “Байрактари”, спати в коридорах і обговорювати війну. Вони святкують дні народження у підвалах, де поруч, за стіною, народжуються їх брати і сестри.

Великі герої без паспорта: будні дітей війни

• Навіть з'явитися на світ для маленьких українців - випробування. Першою дитиною цієї війни вважають малюка, який народився в столичному метро 26 лютого. А за кілька тижнів дівчина з розбомбленого пологового у Маріуполі теж подарувала Україні немовля.

• Дев'ятирічна Кіра з Чернігова три доби ховалася з родиною у підвалі. Від обстрілів їх будинок постраждав. Щоб отримати гроші, вона вперше в житті обстригла довге волосся. Зароблені 3,5 тис. грн дівчинка віддала на потреби ЗСУ, чим розчулила цілу країну і свого тата.
• Восьмирічний хлопчик з Маріуполя замінив десятки томів про війну кількома сторінками щоденника. Під обстрілами він писав про свій стан - що їсть, як живе і як помирають його рідні. Бабусю і дідуся він намалював з крилами, бо вони загинули. Він досі перебуває в окупації, тому родичі не називають ім'я хлопчика.

• Шокували світ і татуювання, які українці робили на тілах своїх дітей маркерами та ручками. Батьки писали контакти й адреси на випадок, якщо їх вб'ють, а діти виживуть. Із номером телефону на руці перетнув кордон зі Словаччиною 11-річний український хлопчик, який мав при собі лише поліетиленовий пакет.

Мам, я хочу додому

Назарчик ніколи не був на морі. Йому чотири роки, і він з родиною виїхав до Литви. Як розповіла нам мама Аліна, у перші дні війни  родина поїхала у передмістя Києва. Сину пояснили, що ховаються від метеорита, бо підібрати слів про війну не змогли. 

Коли бої були близько, то родина перебралася до Львова, а коли прилітати почало і туди, прийняли складне рішення вивозити двох дітей за кордон. 

Важка дорога, статус біженця і гуманітарка були для Назара не схожі на поїздку на море, тому дитині розповіли правду. Відтоді хлопчик щодня хоче додому.

Мені тут подарували ролики, я вчуся кататися. Але я дуже хочу до свого любимого Києва, - сказав він нам по телефону. 

Вдома у нього залишилася бабуся. Її хлопчик щодня просить надсилати фотографії його кімнати і показувати, де розташувалася дитяча колекція Блискавки МакКвін. Він сумує за іграшками, другом Матвієм та Україною. 

Мільйони українських дітей роз'їхалися світом у пошуках безпеки. Але навіть евакуація не гарантує їм щасливе дитинство, бо вони назавжди залишаться дітьми війни. 

Сьогодні увесь український народ бореться за майбутнє своїх дітей у вільній та незалежній країні. І Перемога буде за нами. Даня отримає торт з динозаврами, а Назар поїде на море до Криму. Ми в це віримо. Зі святом, маленькі українці!