Там не чекають на Україну: історія маріупольців, які з жахом бігли з Криму. Ексклюзив

На прибережних територіях біля Маріуполя російські солдати активно закликають людей виїжджати до Криму і багато хто погоджується. Українці здебільшого роблять це не через бажання перейти на бік росії, а тому, що іншого шляху вибратися з пекла та врятувати своє життя вони не бачили.

Так сталося з сім'єю Севериних, яким вдалося вижити в Маріуполі та вибратися звідти до прибережного селища Урзуф на Донеччині. Але й те виявилося окуповане, тому залишатися було небезпечно - чоловіків забирали й змушували танцювати під дудку росії. "Зелені коридори" раз у раз зривалися, а друзі сім'ї дорогою в Запоріжжя підірвалися на міні. Тоді українці вирішили – щоб урятувати дітей, вони виїдуть за кордон через Крим.

Та  на території, за яку ми також боремося, їм не зустрілася жодна людина, яка переживає за Україну. З нашого Криму їм довелося тікати швидше, ніж із рідного міста. Ексклюзивно для Новини.LIVE Олена Северина розповіла, що їм довелося пережити й чому у Криму не всі чекають на Україну.

Читайте також: “Там піз**ц, міста просто немає…”: шокуюча розповідь сім'ї, якій вдалося виїхати з Маріуполя

"Волонтери ДНР" у Маріуполі

З Маріуполя ми вибралися до прибережного селища Урзуф. Звідти вирішили їхати, бо його окупували військові з “ДНР”. Вони почали робити перепис чоловіків, перевіряти речі, машини у дворах. Там скрізь були війська "ДНР", машини "Z" їздили.

Ми виїхали до Криму дуже вчасно. Наступного дня мого батька та й взагалі всіх чоловіків забрали. Тата відпустили за три дні. З ним провели бесіду з приводу його телефону, а там містилися листування, матеріали про війну, маріупольські групи.

Пацанів інших випустили за два тижні, возили під Донецьк. Їм сказали, що вони невиїзні і тепер працюватимуть на "ДНР". Робота полягає в тому, щоб їздити до Маріуполя на зачистки – розбирати завали та збирати трупи. У "ДНР" цю роботу для українців називають волонтерством.

Ми проїхали Урзуф, Бердянськ, Мелітополь та поїхали на кордон Чонгар. Український пропускний пункт було розбито "Градами", машини від ударної хвилі на стовпах висіли.

Але сфотографувати це не можна було, стояли їх військові. Не дозволяли навіть діставати телефон. У черзі на кримський кордон ми стояли 9 годин. Звісно, що ми були попереджені – треба зтерти все з телефонів, жодних фотографій зруйнованих будівель, листувань. Ми видалили всі застосунки.

Допит орків про ставлення до ЗСУ

На всіх блокпостах у нас перевіряли телефони - дивилися фотографії, листування у соцмережах. Але проти зброї не підеш, ми мовчки давали телефони. На кордоні машину "вивертали" повністю. Всі речі, які нам вдалося взяти, викладали, всі до кулькової ручки. Килимки, дзеркала - дивилися все. Машину після перегляду відігнали та всіх мужиків відвели на допит, там ціла черга.

Допит тривав близько години, то була глибока ніч. Чоловіка сильно не розпитували, питали ставлення до ЗСУ, чи є там знайомі, як ви ставитеся. Всі наші за однією схемою говорили - ніяк не ставлюся, їду рятуючись від війни, нікого не знаю, нікого не бачив. Вони розуміють, що ми все бачили та знали, але процедура "впасти на дурня" має пройти добре. Тому що були випадки, коли пацанів не пропускали через кордон, бо сказали щось не те.

Ось так ми в'їхали до Криму, де я була востаннє, коли він був з Україною. Було дико на все дивитись. Було незрозуміло, де я перебуваю, в Криму чи в росії. На жаль, це вже одне й те саме.

У Криму думають, що росіяни – це свої

Далі ми приїхали до наших знайомих. Нас прийняли, напоїли, нагодували й все було начебто добре. Але потім, коли за келихом вина всі роззнайомилися і почали говорити, тема була одна. І почало виливатися лайно. Нам говорили, що війна почалася через те, що Україна пішла на Крим. Це їм у новинах розповіли, що і карти якісь знайшли.

Ми розуміємо, що це все маячня. Спочатку навіть намагалися людям пояснити, що це не так і чому це не так. Але там завіса, хоча вони самі родом із Маріуполя. Там пропаганда працює на ура.

Поруч був військовий аеродром Бельбек. Винищувачі літають в Україну, скидають бомби та повертаються назад.

Це все було гучно та галасливо. Після пережитого у Маріуполі я розуміла, що у Криму нічого не загрожує, але боялася, намагалася кудись ховатися. Одного разу при діду, який там жив, забігла до літньої кухні, а він сказав: не хвилюйся, це свої. Жах. Мені скрутило живіт, фізичний біль. Вони думають, що росіяни – це свої, що вони звільняють Україну (плаче – ред.).

Один раз дід прийшов і сказав, що має гарні новини - в Маріуполі звільнили порт. А ми знаємо, що в нашому місті стирають з лиця землі райони, де ми жили.

Увечері, щоби ніхто не чув, ми включали наші новини. Боялися, що нас за це вб'ють. Виходить, що приїхавши до Криму, ти маєш забути своє походження. Так, ти кажеш, що ти з Маріуполя, тобі співчувають, але кажуть, що ти тепер удома.

Найжахливіше було те, що ми бачили плакати “Zа свободу”, “Zа росію”. Я розуміла, що це є державна пропаганда. Але коли я бачила, як звичайні люди на цивільних машинах клеять літеру "Z", це жахливо. Звичайні люди у нашому Криму це підтримують і дуже фанатично. Як вони можуть? Я не знаю, як їм не соромно, не страшно.

В нас взагалі не було грошей. І ось вони запропонували державну допомогу, на особу по 10 тис. рублів. Ми вирішили дочекатися цієї допомоги, щоби виїжджати за кордон. Спочатку говорили за тиждень дадуть, потім за місяць, потім за пів року.

Головною причиною, чому ми там не затримувалися та не залишилися – ми не хотіли забувати своє походження. Це морально дуже тяжко, некомфортно. Деякі наші друзі залишалися. Я нікого не беруся судити, бо люди в Маріуполі пережили таке… якщо їм десь легше, хоч на Зімбабве, то заради Бога. Але у Криму їм доведеться мовчати.

Мєнт із кущів: як у рашці обдирають українців

Ми вирішили виїжджати до Грузії. Ми проїхали Керченський міст, Краснодар, П'ятигорськ, Владикавказ. Нам залишалося до кордону 10 км і вискакує з кущів дядько з паличкою. А ми спеціально не порушували, дуже стежили за цим, щоби нормально доїхати до кордону. Василь (чоловік - ред.) показує йому своє посвідчення водія. Вони кажуть, що документ не такий. Просять мої права, хоч яка їм різниця, я ж не за кермом. Теж кажуть не такі документи.

Чоловіка відводять у машину і на листку пишуть – 10 тис. рублів. Вася бере цю жінку у формі, приводить до машини та показує, що ми біжимо від війни та грошей у нас немає. Ні фіга. Падли. Погрожували забрати машину на штрафмайданчик. У прямому значенні слова ми торгувалися на 2 тис. рублів. Це на наші гроші 800 грн і в нашому випадку це багато.

Ми виїхали та видихнули. Проїхали кілометр та побачили грузинський кордон. А там хіба що вино не наливали - все швидко, машину не дивилися. Сказали нам, що в'їжджаємо на рік, можемо працювати. Коли ми говорили людям, що приїхали з Маріуполя, вони просто стояли й плакали. Ми плакали разом із ними. У Криму ніхто не плакав, вони раділи, що нас "звільняють". Як це може бути.

Ще ж із нами два собаки. Мій йоркширський тер'єр та цуценя. Я спочатку хотіла продати дорогою, бо важко в цій ситуації ще й за тваринами дивитися. Але дівчинка, яка допомагала нам дістатися Грузії, просила: тільки не продавай собаку в росії, я в тебе її заберу. І вона вже у Грузії купила цуценя за 100 доларів. Коли він народився, ми його назвали Марік. Тепер так вийшло, що пса назвали на честь Маріуполя.

Тут ми почуваємося вільними. Якщо говоритимемо українською, то знаємо, що нас не відп**дять. Все дуже щиро, уся допомога від грузинів. Людям на нас не байдуже. Вони знають де знаходиться Маріуполь, можна навіть не уточнювати, що ми з України. Дуже шкода, що про наше місто дізналися саме за таких обставин.

Але як би не приймали в чужій країні, ніщо ніколи не замінить дім (плаче – ред.).